Основу регулярного війська Високої Порти складали полонені, а потім набрані за спеціальним законом «девширме» хлопчики, підлітки та юнаки віком від 8 до 20 років із завойованих турками територій християнських країн. Спочатку протягом 7-8 років полонені християни проживали у селянських сім'ях Анатолії, де знайомилися з тюркськими та мусульманськими традиціями, після чого їх зараховували до корпусу «аджемі» й називали «аджемі огланами» (тобто, новачками). Тут вони впродовж 8 років вчилися військової справи, а також використовувалися під час різноманітних, головним чином будівельних, робіт. Лише після такого довголітнього вишколу хлопець чи юнак з України, або ж Сербії, Болгарії чи Боснії, потрапляв до найбільш елітного корпусу яничар. Набраних у християнській частині Європі огланів відправляли служити головним чином в азіатську частину Османської імперії — до Анатолії, а ті, що походили з Азії направляли служити до Європи.Султан Мурад І Гази (1359 — 1389 рр.) віддав наказ заснувати підрозділи постійного війська відразу ж після завоювання Адріанополя. При цьому він вторував на існування подібних інститутів у попередніх тюрксько-ісламських державах — сельджуків і мамлюків. Спочатку був започаткований військовий підрозділ під назвою аджемі. Саме до нього направляли полонених, які після відповідного виховання у турецьких родинах та військового навчання ставали яничарами. Підрозділи аджемі існували в Стамбулі та в Галіполі, а перші казарми безпосередньо для яничар були збудовані в Едірне (Адріанополі). Османські урядовці складали спеціальні реєстри, куди вписувалися імена яничар. Відомо, що ці османські воїни спочатку були неодруженими та постійно проживали у спеціальних казармах. Хоча вже за правління Мурада ІІІ (1574 — 1595 рр.) яничарам вже дозволено було одружуватися, а їхніх дітей (т. зв. кулагланів) зараховували до підрозділу аджемі.Яничарський корпус складався з 3 підрозділів, які називалися «джемаат» («орта яябаши»), «бьолюк секбанів» та «ага». У свою чергу вони поділялися на 196 загонів-„орт", які окремі дослідники порівнюють з європейськими ротами. До яничарського «джемаату» (зборів) входило 101 піхотинських рот, які називалися «орта». Очолював орту турецький офіцер «чорбаджи». Його замісниками були «векільхардж» (відповідав за господарську частину, скарбник), «байракдар» (хорунжий, прапороносець), «баш-аскер» (підхорунжий) та «ашчи» (повар, здобувач провіанту). Рядового яничара називали «йолдашем», при цьому рядовий склад Яничарського корпусу поділявся на три категорії — «молодих», «середніх» та «старих», які в свою чергу також ділилися на різні категорії. Наприклад, старші яничари, яких звали «іхтіярами», мали поділ на «коруджи», «оту раків» та «мютеффериків». Згідно з функціональними обов'язками ці роти мали різні спеціальні назви. Зокрема, 92 рота турецьких мушкетерів називалася «тюфекчи», 82 «орта» арбалетників — «земберекчи», а 60, 61, 62 та 63 роти «джемаату» були вишколеною султанською охороною — «солаками». Офіцерська ієрархія від нижчого до вищого у цій піхотній яничарській частині була такою: «яябаши», «деведжи», «башдеведжи», «хасекі», «башхасекі», «турнаджибаши», «саксонджубаши», «загарджибаши», «секбанбаши» та «ага». З 1451 року до Яничарського корпусу було включено близько 6 000 воїнів-„секбанів", які на початковому етапі свого існування обслуговували мисливські лови султанів Османської імперії. Найбільш привілейованою частиною «бьолюка» (підрозділу) секбанів були кіннотники. У тому ж році султан Мегмед Фатіх заснував ще одну нову яничарську частину — «бьолюк аги». Він складався з 61 «орти» на чолі з «міралем агою». У битві яничарські піхотиці стріляли шеренгами по черзі, що називалося «синдик серпме» («розсипати горішки)».

Разом з мушкетами, що були впроваджені у XVI ст., турецькими воїнами використовувалися традиційні луки і стріли. У походах при собі кожен з яничарів завжди мав щит, сокиру, арбалет, кинджал, а також лопату і кирку для викопування шанців. У мирний час яничари зазвичай носили на поясі кривий кинджал, а з часом великий ніж. Одяг «воїнів Ісламу» складався з верхнього головного убору-„кече"), кафтана-„долама мокмалу", сорочки -„мокмали", штанів-„шароварів" та двох поясів-„кушаків". Вищий офіцерський склад яничар окрім «кече» носив на голові спеціальні тюрбани-„мюджевезе", а також підбиті хутром кафтани, парчові пояси та червоні чоботи.