Башибузуків зазвичай вербували з найбільш войовничих племен Османської держави, переважно в Албанії та Малій Азії. Слово башибозук у дослівному перекладі з турецької означає «з дурною головою», а в більш вільному — «хворий на голову». Уряд надавав цим військам зброю і продовольство, але вони не отримували платні. Зброя башибузуків складалася зі списа завдовжки 3 м, шаблі, башибузуки також могли мати при собі пістолети і кинджали.

У війнах проти європейських держав башибузуки зазвичай виявлялися зовсім неспроможними. Організувати їх і дисциплінувати було неможливо, і в цьому напрямку не допомогли навіть зусилля іноземних генералів, які бралися за це (французький генерал Юссуф, англійський Бітсон). Щоб покласти край їх мародерству та неймовірній жорстокості і насильству, які вони чинили над мирними жителями в країні, турецькі регулярні війська не раз змушені були обеззброювати башибузуків. Повною мірою проявили вони свої розбійницькі нахили при придушенні Квітневого повстання в Болгарії, а також в останнійросійсько-турецькій війні 1877-78 років. Так що ім'я башибузуків стало загальним для характеристики людини, здатної на вкрай обурливе за своєю жорстокістю насильство. Репресивна діяльність башибузуків описана В. С. Соловйовим у заснованій на документальному матеріалі повісті «Три розмови». 

Гаста́ти (від лат. hastati — списоносці) — воїни першої лінії важкої піхоти римського легіону IV–II століть до н. е. Гастатами були молоді чоловіки. Хоча їх і називали списоносцями (від лат. hasta- Гаста, спис), проте вони не мали списів. Вірогідно, що свою назву отримали раніше. Гастати разом із принципами утворювали перші дві лінії римського легіону. Були екіповані важкими шкіряними обладунками, які скріплювалися на грудях і спині великою металевою пластиною, на голові носили металевий шолом (лат. cassis). Для захисту використовувався випуклий щит овальної форми — скутум (лат. scutum) шириною приблизно 75 см і довжиною до 1,2 м. Були озброєні двома важкими метальними дротиками — пілумами (лат. pilum), коротким мечем — гладіусом (лат. gladius).

Також за розквіту Римської республіки та імперії гастатами називали центуріонів 1-ї маніпули легіону.

Гаста́ти (від лат. hastati — списоносці) — воїни першої лінії важкої піхоти римського легіону IV–II століть до н. е. Гастатами були молоді чоловіки. Хоча їх і називали списоносцями (від лат. hasta- Гаста, спис), проте вони не мали списів. Вірогідно, що свою назву отримали раніше. Гастати разом із принципами утворювали перші дві лінії римського легіону. Були екіповані важкими шкіряними обладунками, які скріплювалися на грудях і спині великою металевою пластиною, на голові носили металевий шолом (лат. cassis). Для захисту використовувався випуклий щит овальної форми — скутум (лат. scutum) шириною приблизно 75 см і довжиною до 1,2 м. Були озброєні двома важкими метальними дротиками — пілумами (лат. pilum), коротким мечем — гладіусом (лат. gladius).

Також за розквіту Римської республіки та імперії гастатами називали центуріонів 1-ї маніпули легіону.

Після поразки на Косовому полі 1389 частина Сербії потрапила під вплив Угорського королівства. До середини XV ст. з сербів Далмації, Сербії були сформовані наймані загони легкої кавалерії. Король Матвій Корвін розбудовував кавалерію за рахунок найманців-сербів, ввівши 1458 принцип набору одного з двадцяти дворян на військову службу. Звідси походить версія про походження угорської назви "гусар" (huszár) від угорського слова "húsz" - двадцятий. Після смерті короля, захоплення південної частини королівства Османською імперією частина сербів і угорців після 1490 р. перебралась до польського королівства задля продовження боротьби з турками. З них сформували хоругви легкої кавалерії, що не мали захисних лат та застосовували дерев'яні "турецькі" щити з витягнутою вверх однією стороною і довгі списи. Їх спосіб ведення бою називали "по-усарському" (po usarsku), що зрештою дало назву цьому виду кавалерії. Офіційно існування хоругв гусар затвердив Сейм 1503 року. Легкоозброєні кавалеристи були зображені на картині битві під Оршею 1514 р. На середину XVI ст. після занепаду важкоозброєної кінноти зросло значення легкої кавалерії. Король Стефан Баторій у 1570-х рр. розпочав реформувати хоругви гусар, як основу кавалерії Речі Посполитої, довівши її чисельність до 90% кавалерії та ввівши захисні лати - кираси. Формування хоругв гусар, як важкоозброєної кавалерії завершилось до 1698 р., коли вона становила 60-70 відсотків кавалерії.

Розквіт гусарії припав до 1621 рр., коли завдяки їй польське військо отримало ряд значних перемог на військом Швеції під Кірхольмом (1605), московським військом під Клушином (1610), турецьке під Хотином (1621), де прийняло участь 8,2 тисяч гусар. Завдяки довгим списам (4,5-6,2 м) гусарія була ефективною для проламування лав ворога, зокрема пікінерів. Крім того гусари були озброєні довгими мечами кончарами (до 1,5 м), придатними для пробиття обладунків ворога, враження противника на землі. Кончари гусари застосовували після втрати списа і успішного проламування строю ворога. Списи були єдиною зброєю, якою гусар забезпечувала держава. Загалом гусари стали елітним підрозділом національного аутораментувійська Речі Посполитої, адже виставлення товариша разом з почетом виносило не менш 5100 золотих, що становило вартість села. Через занепад Речі Посполитої після початку Визвольної війни почався занепад гусарії через значну вартість спорядження. Її чисельність не піднялась вище 3 тисяч у 1680-х роках, коли вона востаннє прославилась у битві під Віднем 1683 року. На ту пору через значне зубожіння шляхти, небажання членів родин магнатів поступати на військову службу у гусар не було коштів для купівлі дорогих обладунків, коней. Через це до хоругв гусар почали зачисляти панцерні хоругви. Внаслідок цього гусарія знову стала легкою кавалерією. В ході Великої (четвертої) Північної війни проявилась неспроможність застарілої кавалерії протистояти модерній піхоті, кавалерії. У XVIII ст. гусари стали парадними підрозділами, що використовувались на урочистостях, похоронах знаті. Була ліквідована рішенням Сейму 1775 року.

Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з опріч «окремо, осторонь» як назва незалежного від пана чоловіка (теж не зовсім ясним) або оприск «скеля, уламок», оприскливий«нестриманий, дошкульний», пов'язаними з прискати. Етимологічно, але не по значенню, споріднене з російським «опричники» (особиста гвардія Івана Грозного)Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори.З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті..В 1649—1654 

Преторіанськая гвардія (преторіанці, лат. praetoriani) — особисті охоронці імператорів Римської імперії. Преторіанці — «гвардія» римських цезарів, що розвинулася з добірного загону (ablecti) союзників, що служили в республіканський період для охорони головнокомандуючого і його преторія (місця у військовому таборі), звідки і назва — cohorspraetoria.

Швейцарські гвардійці

Основу регулярного війська Високої Порти складали полонені, а потім набрані за спеціальним законом «девширме» хлопчики, підлітки та юнаки віком від 8 до 20 років із завойованих турками територій християнських країн. Спочатку протягом 7-8 років полонені християни проживали у селянських сім'ях Анатолії, де знайомилися з тюркськими та мусульманськими традиціями, після чого їх зараховували до корпусу «аджемі» й називали «аджемі огланами» (тобто, новачками). Тут вони впродовж 8 років вчилися військової справи, а також використовувалися під час різноманітних, головним чином будівельних, робіт. Лише після такого довголітнього вишколу хлопець чи юнак з України, або ж Сербії, Болгарії чи Боснії, потрапляв до найбільш елітного корпусу яничар. Набраних у християнській частині Європі огланів відправляли служити головним чином в азіатську частину Османської імперії — до Анатолії, а ті, що походили з Азії направляли служити до Європи.Султан Мурад І Гази (1359 — 1389 рр.) віддав наказ заснувати підрозділи постійного війська відразу ж після завоювання Адріанополя. При цьому він вторував на існування подібних інститутів у попередніх тюрксько-ісламських державах — сельджуків і мамлюків. Спочатку був започаткований військовий підрозділ під назвою аджемі. Саме до нього направляли полонених, які після відповідного виховання у турецьких родинах та військового навчання ставали яничарами. Підрозділи аджемі існували в Стамбулі та в Галіполі, а перші казарми безпосередньо для яничар були збудовані в Едірне (Адріанополі). Османські урядовці складали спеціальні реєстри, куди вписувалися імена яничар. Відомо, що ці османські воїни спочатку були неодруженими та постійно проживали у спеціальних казармах. Хоча вже за правління Мурада ІІІ (1574 — 1595 рр.) яничарам вже дозволено було одружуватися, а їхніх дітей (т. зв. кулагланів) зараховували до підрозділу аджемі.Яничарський корпус складався з 3 підрозділів, які називалися «джемаат» («орта яябаши»), «бьолюк секбанів» та «ага». У свою чергу вони поділялися на 196 загонів-„орт", які окремі дослідники порівнюють з європейськими ротами. До яничарського «джемаату» (зборів) входило 101 піхотинських рот, які називалися «орта». Очолював орту турецький офіцер «чорбаджи». Його замісниками були «векільхардж» (відповідав за господарську частину, скарбник), «байракдар» (хорунжий, прапороносець), «баш-аскер» (підхорунжий) та «ашчи» (повар, здобувач провіанту). Рядового яничара називали «йолдашем», при цьому рядовий склад Яничарського корпусу поділявся на три категорії — «молодих», «середніх» та «старих», які в свою чергу також ділилися на різні категорії. Наприклад, старші яничари, яких звали «іхтіярами», мали поділ на «коруджи», «оту раків» та «мютеффериків». Згідно з функціональними обов'язками ці роти мали різні спеціальні назви. Зокрема, 92 рота турецьких мушкетерів називалася «тюфекчи», 82 «орта» арбалетників — «земберекчи», а 60, 61, 62 та 63 роти «джемаату» були вишколеною султанською охороною — «солаками». Офіцерська ієрархія від нижчого до вищого у цій піхотній яничарській частині була такою: «яябаши», «деведжи», «башдеведжи», «хасекі», «башхасекі», «турнаджибаши», «саксонджубаши», «загарджибаши», «секбанбаши» та «ага». З 1451 року до Яничарського корпусу було включено близько 6 000 воїнів-„секбанів", які на початковому етапі свого існування обслуговували мисливські лови султанів Османської імперії. Найбільш привілейованою частиною «бьолюка» (підрозділу) секбанів були кіннотники. У тому ж році султан Мегмед Фатіх заснував ще одну нову яничарську частину — «бьолюк аги». Він складався з 61 «орти» на чолі з «міралем агою». У битві яничарські піхотиці стріляли шеренгами по черзі, що називалося «синдик серпме» («розсипати горішки)».

Разом з мушкетами, що були впроваджені у XVI ст., турецькими воїнами використовувалися традиційні луки і стріли. У походах при собі кожен з яничарів завжди мав щит, сокиру, арбалет, кинджал, а також лопату і кирку для викопування шанців. У мирний час яничари зазвичай носили на поясі кривий кинджал, а з часом великий ніж. Одяг «воїнів Ісламу» складався з верхнього головного убору-„кече"), кафтана-„долама мокмалу", сорочки -„мокмали", штанів-„шароварів" та двох поясів-„кушаків". Вищий офіцерський склад яничар окрім «кече» носив на голові спеціальні тюрбани-„мюджевезе", а також підбиті хутром кафтани, парчові пояси та червоні чоботи.