Будова

Тупою частиною, обухом, що зазвичай має спеціально зроблені для гвіздків отвори, клин кріпиться до древка накшталт звичайної сокири. Ратовище заганяють в обух, після чого прибивают цвяхами через отвори в обусі. Зазвичай таких отворів було від 3 до 7. Нижній кінець леза, косиця, кріпиться до древка двома-трьома цвяхами й обмотується мотузком чи тонким ременем кількома рядами. Іноді після кожного оберту ремінь прибивається цвяхами.

На нижній кінець ратовища насаджується наконечник, щоб можна було спиратись на нього під час стрільби з вогнепальної зброї чи парадного маршу. Іноді в полотні бердиша робилась велика кількість отворів, в які вставлялись кільця. Бердиш кінноти був більшим ніж піхотний і до того ж мав два кільця в ратовищі, в які продівався ремінь для носіння.

Історія

Полотна російських Бердишів відрізнялися різноманітною формою, що з часом змінювалась. Ранні бердиші XVI століття мали одне вістря на верхньому кінці древка і сокироподібні бердиші. Лезо було відносно невеликим — 20-50 см. Пізніше, в XVII столітті , верхні кінці почали часто відковувати у два більш коротких вістря. Збільшилася і довжина леза до 60-80 см. Полотна церемоніальних Бердишів покривали різьбленим візерунком - або прості точки і схематичне листя, або ж у складні малюнки з зображенням єдинорігів, що борються з драконами, різних химер та квітів. Це була зброя довжиною до 170 сантиметрів і вагою близько 3 кілограм. Для порівняння - вага стрілецьких Бердишів була близько 1,5 кг.Зброя схожої будови з'явилася в Європі досить рано. На території Східної Європи бердиші з'являються в першій половині XV століття, а пізніше отримують загальне поширення, як зброя стрілецьких військ і міської охорони. Тут він займав нішу європейської алебарди, але виконував дещо інші функції. Селянам пропонувалося на випадок війни зберігати зброю, серед якої були і бердиші.

З кінця XV століття бердиші набули поширення у Швеції та інших країнах. У Польщі бердишем називали звичайну сокиру з борідкою. В якості зброї піхоти вони були введені в 1674 році і незабаром витіснили шаблі. Вони відрізнялися від московських меншою вагою і довжиною близько 120 см, тому при стрілянині з них ставали на коліна. На початку XVIII століття вони вийшли з ужитку.

В Україні бердишем називали парадну сокиру-булаву, імовірно, плутаючи два різновиди парадної зброї росіян: стрілецький бердиш та посольську сокирку

Техніка бойового застосування

Бердиш підходив для розгонистих ударів що рубають, а також міг ефективно використовуватися для захисту. Гостре лезо дозволяло наносити ріжучі удари. Грунтуючись на конструкції зброї, історики вважають, що вона могла використовуватися і для нанесення колючих ударів гострим кінцем.